Regional
  Centre of
    Psychotherapy

Главная

Региональный центр психотерапевтической реабилитации и психопрофилактики

Как нас найти

Сотрудники

Книги. Публикации. Законодательная база

Полезные ссылки

Персональные страницы сотрудников

Отзывы наших пациентов

Форум

Обратная связь

Закон України
ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я
Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Законодавство України про охорону здоров’я
Стаття 2. Міжнародні договори України в галузі охорони здоров’я
Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я
Стаття 4. Основні принципи охорони здоров’я
Стаття 5. Охорона здоров’я — загальний обов’язок суспільства та держави
Розділ II. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Стаття 6. Право на охорону здоров’я
Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров’я
Стаття 8. Державний захист права на охорону здоров’я
Стаття 9. Обмеження прав громадян, пов’язані із станом їх здоров’я
Стаття 10. Обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я
Стаття 11. Права і обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства
Розділ III. ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Стаття 12. Охорона здоров’я — пріоритетний напрям державної діяльності
Стаття 13. Формування державної політики охорони здоров’я
Стаття 14. Реалізація державної політики охорони здоров’я
Стаття 15. Органи охорони здоров’я
Стаття 16. Заклади охорони здоров’я
Стаття 17. Індивідуальна підприємницька діяльність в галузі охорони здоров’я.
Стаття 18. Фінансування охорони здоров’я
Стаття 19. Матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я
Стаття 20. Наукове забезпечення охорони здоров’я
Стаття 21 Податкові та інші пільги в галузі охорони здоров’я
Стаття 22. Державний контроль і нагляд в галузі охорони здоров’я
Стаття 23. Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я
Стаття 24. Участь громадськості в охороні здоров’я
Розділ IV. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ
Стаття 25. Підтримання необхідного для здоров’я життєвого рівня населення
Стаття 26. Охорона навколишнього природного середовища
Стаття 27. Забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів.
Стаття 28. Створення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку
Стаття 29. Збереження генофонду народу України
Стаття 30. Запобігання інфекційним захворюванням, небезпечним для населення
Стаття 31. Обов’язкові медичні огляди
Стаття 32. Сприяння здоровому способу життя населення
Розділ V. ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНА ДОПОМОГА
Стаття 33. Забезпечення лікувально-профілактичною допомогою
Стаття 34. Лікуючий лікар
Стаття 35. Види лікувально-профілактичної допомоги
Стаття 36. Направлення хворих на лікування за кордон
Стаття 37. Подання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях
Стаття 38. Вибір лікаря і лікувального закладу
Стаття 39. Обов’язок надання медичної інформації
Стаття 40. Лікарська таємниця
Стаття 41. Звільнення від роботи на період хвороби
Стаття 42. Загальні умови медичного втручання
Стаття 43. Згода на медичне втручання
Стаття 44. Застосування методів профілактики, діагностики, лікування і лікарських засобів
Стаття 45. Медико-біологічні експерименти на людях
Стаття 46. Донорство крові та її компонентів
Стаття 47. Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів
Стаття 48. Штучне запліднення та імплантація ембріона
Стаття 49. Застосування методів стерилізації
Стаття 50. Добровільне штучне переривання вагітності
Стаття 51. Зміна (корекція) статевої належності
Стаття 52. Подання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані
Стаття 53. Спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань
Розділ VI. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛІКАРСЬКИМИ І ПРОТЕЗНИМИ ЗАСОБАМИ
Стаття 54. Порядок забезпечення лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами
Стаття 55. Виробництво лікарських засобів та імунобіологічних препаратів
Стаття 56. Забезпечення протезною допомогою
Розділ VII. ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ
Стаття 57. Заохочення материнства. Гарантії охорони здоров’я матері і дитини
Стаття 58. Забезпечення медичною допомогою вагітних жінок і новонароджених
Стаття 59. Піклування про зміцнення та охорону здоров’я дітей і підлітків
Стаття 60. Забезпечення дітей і підлітків медичною допомогою
Стаття 61. Дитяче харчування
Стаття 62. Контроль за охороною здоров’я дітей у
Стаття 63. Державна допомога громадянам у здійсненні догляду за дітьми з дефектами фізичного або психічного розвитку
Стаття 64. Пільги, що надаються матерям в разі хвороби дітей
Стаття 65. Контроль за трудовим і виробничим навчанням та умовами праці підлітків
Стаття 66. Обов’язкові медичні огляди працюючих підлітків
Розділ VIII. МЕДИКО-САНІТАРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ВІДПОЧИНКУ
Стаття 67. Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності
Стаття 68. Медико-санітарне забезпечення відпочинку
Розділ IX. МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА
Стаття 69. Медико-соціальна експертиза втрати працездатності
Стаття 70. Військово-лікарська експертиза
Стаття 71. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи
Стаття 72. Патологоанатомічні розтини
Стаття 73. Альтернативна медична експертиза
Розділ X. МЕДИЧНА І ФАРМАЦЕВТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
Стаття 74. Заняття медичною і фармацевтичною діяльністю
Стаття 75. Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників
Стаття 76. Присяга лікаря України
Стаття 77. Професійні права та пільги медичних і фармацевтичних працівників
Стаття 78. Професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників
Розділ XI. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
Стаття 79. Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров’я
Розділ XII. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я
Стаття 80. Відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров’я

Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України
від 3 лютого 1993 року № 2978–ХІІ,
25 лютого 1994 року № 4039а–ХІІ,
23 вересня 1994 року № 183/94–ВР,
13 жовтня 1994 року № 200/94–ВР,
14 лютого 1997 року № 70/97–ВР,
Декретом Кабінету Міністрів України
від 31 грудня 1992 року № 23–92

Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Р о з д і л І
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Законодавство України про охорону здоров’я

Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров’я.

Стаття 2. Міжнародні договори України в галузі охорони здоров’я

Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров’я, то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я

У цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров’я основні поняття мають таке значення:

здоров’я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

охорона здоров’я — система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя;

заклади охорони здоров’я — підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників;

медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів.

Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Стаття 4. Основні принципи охорони здоров’я

Основними принципами охорони здоров’я в Україні є:

визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров’я;

відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров’я;

випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;

багатоукладність економіки охорони здоров’я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній основі.

Стаття 5. Охорона здоров’я — загальний обов’язок суспільства та держави

Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи,організації, посадові особи та громадяни зобов’язані забезпечити пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров’я в їх діяльності, а також виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

Р о з д і л ІІ
ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Стаття 6. Право на охорону здоров’я

Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, необхідний для підтримання здоров’я людини;

б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;

и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я.

Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров’я

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я;

д) організації державної системи збирання,обробки і аналізу соціальної,екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Стаття 8. Державний захист права на охорону здоров’я

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист.

У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров’я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

Стаття 9. Обмеження прав громадян, пов’язані із станом їх здоров’я

На підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно непридатними за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.

Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб,які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв’язку з проведенням карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.

Рішення про обмеження прав громадян, пов’язані із станом їх здоров’я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Стаття 10. Обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я

Громадяни України зобов’язані:

а) піклуватись про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для життя і здоров’я стані;

г) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

Стаття 11. Права і обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України,користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки в галузі охорони здоров’я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України.

Права та обов’язки в галузі охорони здоров’я іноземних громадян та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, визначаються законодавством і відповідними міжнародними договорами.

Р о з д і л ІІІ
ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Стаття 12. Охорона здоров’я — пріоритетний напрям державної діяльності

Охорона здоров’я — один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров’я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обгрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу.

Стаття 13. Формування державної політики охорони здоров’я

Основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров’я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров’я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Складовою частиною державної політики охорони здоров’я в Україні є політика охорони здоров’я в Республіці Крим, місцеві і регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною Радою Республіки Крим, органами місцевого і регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров’я населення, яке проживає на відповідних територіях.

Стаття 14. Реалізація державної політики охорони здоров’я

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи державної виконавчої влади.

Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров’я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров’я через систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров’я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров’я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров’я.

Рада Міністрів Республіки Крим, представники Президента України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад народних депутатів реалізують державну політику охорони здоров’я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством.

Стаття 15. Органи охорони здоров’я

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров’я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.

Стаття 16. Заклади охорони здоров’я

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами законодавства України.

Заклад охорони здоров’я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівнику закладу охорони здоров’я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних з охороною здоров’я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також в межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров’я у разі порушення ним законодавства про охорону здоров’я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров’я або вчинення дій, що суперечать його статуту.

Стаття 17. Індивідуальна підприємницька діяльність в галузі охорони здоров’я.

Держава підтримує і заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність в галузі охорони здоров’я.

Дозвіл (ліцензія) на здійснення такої діяльності видається в порядку, передбаченому законодавством. Спори про відмову у видачі дозволу (ліцензії) розглядаються у судовому порядку.

Заняття медичною та фармацевтичною практикою без наявності відповідної ліцензії тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством.

Стаття 18. Фінансування охорони здоров’я

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обгрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Стаття 19. Матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я

Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я в обсязі, необхідному для подання населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги. Всі заклади охорони здоров’я мають право самостійно вирішувати питання свого матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших виробів, необхідних для охорони здоров’я, а також розвитку торгівлі цими виробами.

З цією метою забезпечується реалізація державних програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та фармацевтичної промисловості, заохочуються підприємництво і міжнародне співробітництво в галузі матеріально-технічного забезпечення охорони здоров’я, створюється система відповідних податкових, цінових, митних та інших пільг і регуляторів.

Держава може обмежувати експорт товарів, необхідних для охорони здоров’я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може зашкодити інтересам охорони здоров’я населення України.

Для забезпечення належної якості виробів, необхідних для охорони здоров’я, їх застосування дозволяється лише після обов’язкової апробації, здійснюваної у порядку, погодженому з Міністерством охорони здоров’я України.

Стаття 20. Наукове забезпечення охорони здоров’я

Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров’я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров’я. Дослідження, що проводяться академічними і відомчими науковими установами, навчальними закладами та іншими науковими установами і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.

Всі державні програми у галузі охорони здоров’я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають обов’язковій попередній науковій експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Вищою науковою медичною установою України із статусом самоврядної організації і незалежною у проведенні досліджень і розробці напрямів наукового пошуку є Академія медичних наук України.

Стаття 21. Податкові та інші пільги в галузі охорони здоров’я

Заклади охорони здоров’я, особи, які здійснюють підприємницьку діяльність в галузі охорони здоров’я, а також суб’єкти господарювання, що виробляють продукцію, необхідну для забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я, користуються податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.

Стаття 22. Державний контроль і нагляд в галузі охорони здоров’я

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров’я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.

Стаття 23. Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я

Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я здійснюють Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори.

Стаття 24. Участь громадськості в охороні здоров’я

Органи та заклади охорони здоров’я зобов’язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров’я і проведення громадської експертизи з цих питань.

При органах та закладах охорони здоров’я можуть створюватися громадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в галузі охорони здоров’я.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та місцевих програм охорони здоров’я, здійсненні відповідних конкретних заходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські організації працівників охорони здоров’я та інші об’єднання громадян, в тому числі міжнародні.

Р о з д і л ІV
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ

Стаття 25. Підтримання необхідного для здоров’я життєвого рівня населення

Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров’я.

З цією метою на основі науково обгрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення, організується натуральне, в тому числі безплатне, забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання, безплатно надаються медична допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я.

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.

Стаття 26. Охорона навколишнього природного середовища

Держава забезпечує охорону навколишнього природного середовища як важливої передумови життя і здоров’я людини шляхом охорони живої і неживої природи, захисту людей від негативного екологічного впливу, шляхом досягнення гармонійної взаємодії особи, суспільства та природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища регулюються відповідним законодавством України і міжнародними договорами.

Стаття 27. Забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів.

Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів забезпечується системою державних стимулів та регуляторів, спрямованих на суворе дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і, санітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного санітарного нагляду.

В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до планування і забудови населених пунктів; будівництва і експлуатації промислових та інших об’єктів; очистки і знешкодження промислових та комунально-побутових викидів, відходів і покидьків; утримання та використання жилих, виробничих і службових приміщень та територій, на яких вони розташовані; організації харчування і водопостачання населення; виробництва, застосування, зберігання, транспортування та захоронення радіоактивних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяльності, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населених пунктів.

Стаття 28. Створення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку

З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров’я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров’я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов’язково погоджуються з органами охорони здоров’я в порядку, встановленому законодавством.

Власники і керівники підприємств, установ і організацій зобов’язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей та навколишнє середовище.

Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.

Стаття 29. Збереження генофонду народу України

В інтересах збереження генофонду народу України, запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров’я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що шкідливо впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.

Забороняється медичне втручання, яке може викликати розлад генетичного апарату людини.

Стаття 30. Запобігання інфекційним захворюванням, небезпечним для населення

Держава забезпечує планомірне науково обгрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань.

Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Президентом України відповідно до законів України та рекомендацій органів охорони здоров’я можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Органи місцевої державної адміністрації та регіонального і місцевого самоврядування зобов’язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів.

Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм збудника інфекційного захворювання визначаються Міністерством охорони здоров’я України і публікуються в офіційних джерелах.

Стаття 31. Обов’язкові медичні огляди

З метою охорони здоров’я населення організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих.

Власники та керівники підприємств, установ і організацій несуть відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов’язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки для здоров’я населення, спричинені допуском до роботи осіб, які не пройшли обов’язкового медичного огляду.

Перелік категорій населення, які повинні проходити обов’язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 32. Сприяння здоровому способу життя населення

Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров’я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, в тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу із шкідливими для здоров’я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

(частину статті змінено згідно із Законом № 200/94–ВР від 13.10.94 р.)

В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв. Реклама тютюнових виробів, алкогольних напоїв та інших товарів, шкідливих для здоров’я людини, здійснюється відповідно до Закону України «Про рекламу».

(частину 2 статті 32 змінено згідно із Законом № 70/97–ВР від 14.02.97 р.)

З метою запобігання шкоди здоров’ю населення забороняється проведення без спеціального дозволу Міністерства охорони здоров’я України розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу.

Р о з д і л V
ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНА ДОПОМОГА

Стаття 33. Забезпечення лікувально-профілактичною допомогою

Громадянам України надається лікувально-профілактична допомога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами охорони здоров’я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, які мають відповідний дозвіл (ліцензію).

Для забезпечення лікувально-профілактичною допомогою громадян України, які мають відповідні пільги, встановлені законодавством, створюються спеціальні лікувально-профілактичні заклади.

Стаття 34. Лікуючий лікар

Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров’я чи його підрозділу. Обов’язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Стаття 35. Види лікувально-профілактичної допомоги

Держава гарантує подання доступної соціально прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються.

Стаття 36. Направлення хворих на лікування за кордон

Громадяни України можуть направлятися для лікування за кордон у разі необхідності подання того чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її подання в закладах охорони здоров’я України.

Державні органи зобов’язані сприяти виїзду громадян України за кордон і перебуванню там в період лікування.

Порядок направлення громадян України за кордон для лікування встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 37. Подання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях

Медичні працівники зобов’язані подавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.

У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе,підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В цих випадках першу невідкладну допомогу також повинні подавати співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов’язок покладено законодавством і службовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад.

Подання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається насамперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих закладів охорони здоров’я в повному обсязі за рахунок централізованих фондів.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли поданню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну.

Відповідальність за несвоєчасне і неякісне забезпечення подання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи влади і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.

Стаття 38. Вибір лікаря і лікувального закладу

Кожний пацієнт має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги.

Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

Стаття 39. Обов’язок надання медичної інформації

Лікар зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров’я.

Пацієнт має право знайомитися із історією своєю хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта,лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

Стаття 40. Лікарська таємниця

Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Стаття 41. Звільнення від роботи на період хвороби

На період хвороби з тимчасовою втратою працездатності громадянам надається звільнення від роботи з виплатою у встановленому законодавством України порядку допомоги по соціальному страхуванню.

Стаття 42. Загальні умови медичного втручання

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.

Медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обгрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров’ю пацієнта.

Стаття 43. Згода на медичне втручання

Згода об’єктивно інформованого дієздатного пацієнта необхідна для вживання методів діагностики,профілактики та лікування. Якщо останній не досяг п’ятнадцятирічного віку чи був визнаний судом недієздатним або за фізичним станом не може повідомити про своє рішення, медичне втручання можливе за згодою батьків або інших законних представників пацієнта. Особам віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними таке втручання проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.

Якщо відсутність згоди може призвести до важких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Стаття 44. Застосування методів профілактики, діагностики, лікування і лікарських засобів

В медичній практиці лікарі зобов’язані застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені Міністерством охорони здоров’я України.

В інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо неповнолітніх та осіб, яких було визнано судом недієздатними, - за згодою їх батьків, опікунів або піклувальників лікар може застосовувати нові, науково обгрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські засоби. Щодо осіб віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними застосування таких методів та засобів проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

Порядок застосування зазначених методів діагностики, профілактики, лікування і лікарських засобів встановлює Міністерство охорони здоров’я України.

Стаття 45. Медико-біологічні експерименти на людях

Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно-корисною метою за умови їх наукової обгрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування експерименту,повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду.

Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України.

Стаття 46. Донорство крові та її компонентів

Здача крові для лікувального застосування здійснюється громадянами добровільно. Забороняється взяття донорської крові примусово, а також від людей, захворювання яких можуть передаватись реципієнту або заподіяти шкоду його здоров’ю. Органи і заклади охорони здоров’я при сприянні власників і керівників підприємств, установ та організацій зобов’язані всебічно розвивати донорство.

Донорам надаються пільги, передбачені законодавством України.

Стаття 47. Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів

Застосування методу пересадки від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законодавством порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

Стаття 48. Штучне запліднення та імплантація ембріона

Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охорони здоров’я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці.

Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством.

Стаття 49. Застосування методів стерилізації

Застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров’я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров’я України.

Стаття 50. Добровільне штучне переривання вагітності

Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів.

Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 51. Зміна (корекція) статевої належності

На прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються Міністерством охорони здоров’я України, йому може бути проведено шляхом медичного втручання в акредитованих закладах охорони здоров’я зміну (корекцію) його статевої належності.

Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.

Стаття 52. Подання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані

Медичні працівники зобов’язані подавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними закладами охорони здоров’я, що користуються пільгами з боку держави.

Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров’я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Стаття 53. Спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань

З метою охорони здоров’я населення органи і заклади охорони здоров’я зобов’язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань.

Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у тому числі і у примусовому порядку, встановлюється законодавчими актами України.

Р о з д і л VІ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛІКАРСЬКИМИ І ПРОТЕЗНИМИ ЗАСОБАМИ

Стаття 54. Порядок забезпечення лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами

Громадяни забезпечуються лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами через аптечні та лікувально-профілактичні заклади.

Порядок забезпечення громадян безплатно або на пільгових умовах лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами визначається законодавством України.

Аптечні і лікувально-профілактичні заклади можуть відпускати лише такі лікарські засоби та імунобіологічні препарати, які дозволені для застосування Міністерством охорони здоров’я України, і несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх зберігання та реалізації, а також за підтримання обов’язкового асортименту лікарських засобів та імунобіологічних препаратів, в тому числі необхідного запасу на випадок епідемічних захворювань, стихійного лиха та катастроф.

Міністерство охорони здоров’я України регулярно інформує працівників охорони здоров’я і населення про лікарські засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування.

Стаття 55. Виробництво лікарських засобів та імунобіологічних препаратів

Виробництво нових лікарських засобів та імунобіологічних препаратів для медичних цілей допускається з дозволу Міністерства охорони здоров’я України після встановлення їх лікувальної або профілактичної ефективності.

Якість лікарських засобів та імунобіологічних препаратів повинна відповідати вимогам Державної Фармакопеї України і технічним умовам, затвердженим у встановленому порядку.

Контроль за якістю лікарських засобів та імунобіологічних препаратів, що виготовляються підприємствами України, здійснюється Міністерством охорони здоров’я України.

Стаття 56. Забезпечення протезною допомогою

Громадяни у необхідних випадках забезпечуються протезами, ортопедичними, коригуючими виробами, окулярами, слуховими апаратами, засобами лікувальної фізкультури і спеціальними засобами пересування.

Категорії осіб, які підлягають безплатному або пільговому забезпеченню зазначеними виробами і предметами, а також умови і порядок забезпечення ними встановлюються законодавством України.

Р о з д і л VІІ
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ

Стаття 57. Заохочення материнства. Гарантії охорони здоров’я матері і дитини

Материнство в Україні охороняється і заохочується державою.

Охорона здоров’я матері і дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини; виплатою у встановленому порядку допомоги у зв’язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров’я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту; усуненням негативних екологічних факторів; державною і громадською допомогою сім’ї та іншими заходами у порядку, встановленому законодавством України.

З метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.

Стаття 58. Забезпечення медичною допомогою вагітних жінок і новонароджених

Заклади охорони здоров’я забезпечують кожній жінці кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу при пологах і лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.

Стаття 59. Піклування про зміцнення та охорону здоров’я дітей і підлітків

Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов’язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров’ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути позбавлені батьківських прав.

З метою виховання здорового молодого покоління з гармонійним розвитком фізичних і духовних сил держава забезпечує розвиток широкої мережі дитячих садків, шкіл-інтернатів, оздоровниць, таборів відпочинку та інших дитячих закладів.

Дітям, які перебувають на вихованні в дитячих закладах і навчаються в школах, забезпечуються необхідні умови для збереження і зміцнення здоров’я та гігієнічного виховання. Умови навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму проведення занять визначаються за погодженням з Міністерством охорони здоров’я України.

Стаття 60. Забезпечення дітей і підлітків медичною допомогою

Медична допомога дітям і підліткам забезпечується лікувально-профілактичними і оздоровчими закладами, дитячими поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями та іншими закладами охорони здоров’я. До державних дитячих санаторіїв путівки дітям надаються безплатно.

Діти і підлітки перебувають під диспансерним наглядом.

Стаття 61. Дитяче харчування

Держава забезпечує дітей віком до трьох років виготовленими переважно на промисловій основі з екологічно чистої сировини якісними дитячими сумішами та іншими продуктами дитячого харчування.

Контроль за виконанням санітарно-гігієнічних та інших нормативних вимог щодо продуктів дитячого харчування покладається на органи державного санітарного нагляду.

(змінено згідно із Законом № 2978–ХІІ від 03.02.93 р.)

Стаття 62. Контроль за охороною здоров’я дітей у дитячих виховних і навчальних закладах

Контроль за охороною здоров’я дітей та проведенням оздоровчих заходів у дитячих виховних і навчальних закладах здійснюють органи та заклади охорони здоров’я разом з органами і закладами народної освіти за участю громадських організацій.

Стаття 63. Державна допомога громадянам у здійсненні догляду за дітьми з дефектами фізичного або психічного розвитку

Діти з дефектами фізичного або психічного розвитку, які потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють, можуть утримуватися в будинках дитини, дитячих будинках та інших спеціалізованих дитячих закладах за державний рахунок.

Сім’ям або особам та закладам, на утриманні яких перебувають такі діти, подається медико-соціальна допомога у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 64. Пільги, що надаються матерям в разі хвороби дітей

При неможливості госпіталізації або відсутності показань до стаціонарного лікування хворої дитини мати або інший член сім’ї, який доглядає дитину, може звільнятися від роботи з виплатою допомоги з фондів соціального страхування у встановленому порядку. При стаціонарному лікуванні дітей віком до шести років, а також тяжкохворих дітей старшого віку, які потребують за висновком лікарів материнського догляду, матері або іншим членам сім’ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі із забезпеченням безплатного харчування і умов для проживання та виплатою допомоги по соціальному страхуванню у встановленому порядку.

Стаття 65. Контроль за трудовим і виробничим навчанням та умовами праці підлітків

Виробниче навчання підлітків дозволяється відповідно до законодавства за тими професіями, які відповідають їх віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров’я. Трудове та виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним контролем.

Контроль за умовами праці підлітків, а також проведенням спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням підлітків, здійснюють органи і заклади охорони здоров’я разом з власниками підприємств, установ, організацій, а також органами професійно-технічної освіти, органами народної освіти, громадськими організаціями.

Стаття 66. Обов’язкові медичні огляди працюючих підлітків

Медичний огляд підлітків є обов’язковим для вирішення питання про прийняття їх на роботу. Медичні огляди працюючих підлітків повинні проводитись регулярно, але не рідше одного разу на рік.

Р о з д і л VІІІ
МЕДИКО-САНІТАРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ВІДПОЧИНКУ

Стаття 67. Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності

Санаторно-курортні заклади здійснюють свою діяльність у порядку, передбаченому законодавством про курорти. З метою забезпечення подання в них належної лікувально-профілактичної допомоги відкриття санаторно-курортного закладу, встановлення його спеціалізації (медичного профілю) та медичних показань і протипоказань для санаторно-курортного лікування здійснюється за погодженням з Міністерством охорони здоров’я України або уповноваженим ним на це органом.

Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем за станом здоров’я хворого і оформляється медичними документами відповідно до встановленого Міністерством охорони здоров’я України зразка.

Органи охорони здоров’я зобов’язані подавати санаторно-курортним закладам науково-методичну і консультативну допомогу.

Державний контроль за поданням лікувально-профілактичної допомоги в санаторно-курортних закладах здійснюють Міністерство охорони здоров’я України і уповноважені ним органи, які мають право у встановленому законодавчими актами порядку зупиняти діяльність цих закладів через порушення законодавства про охорону здоров’я або законних прав та інтересів громадян.

Стаття 68. Медико-санітарне забезпечення відпочинку

Власники та керівники будинків відпочинку, пансіонатів, туристських баз, інших підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов’язана з організацією відпочинку населення, зобов’язані створити здорові і безпечні умови для відпочинку, фізкультурно-оздоровчих занять, додержувати законодавства про охорону здоров’я і санітарно-гігієнічних норм, забезпечити можливість подання особам, які відпочивають, необхідної лікувально-профілактичної допомоги.

(частину статті змінено згідно із Законом № 200/94–ВР від 13.10.94 р.)

Державний контроль за медико-санітарним забезпеченням відпочинку населення здійснюють органи охорони здоров’я.

Р о з д і л ІХ
МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Стаття 69. Медико-соціальна експертиза втрати працездатності

Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров’я лікарем або комісією лікарів, які встановлюють факт необхідності надання відпустки у зв’язку з хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім’ї, у період карантину, для протезування, санаторно-курортного лікування, визначають необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв’язку з хворобою на іншу роботу у встановленому порядку, а також приймають рішення про направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або постійної втрати працездатності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють ступінь та причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров’я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів.

Висновки органів медико-соціальної експертизи про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими для власників та адміністрації підприємств, установ і організацій.

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 70. Військово-лікарська експертиза

Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов’язаних, встановлює причинний зв’язок захворювань, поранень і травм з військовою службою та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Військово-лікарська експертиза здійснюється військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах охорони здоров’я Міністерства оборони України, Служби безпеки України та інших військових формувань.

Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 71. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи

Проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань в галузі судової медицини або судової психіатрії.

Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює Міністерство охорони здоров’я України.

Стаття 72. Патологоанатомічні розтини

Патологоанатомічні розтини трупів проводяться з метою встановлення причин і механізмів смерті хворого.

В обов’язковому порядку патологоанатомічні розтини здійснюються при наявності підозри на насильницьку смерть, а також коли смерть хворого настала в закладі охорони здоров’я, за винятком випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

За наявністю письмової заяви близьких родичів або задокументованого волевиявлення покійного і відсутності підозри на насильницьку смерть, виходячи з релігійних та інших поважних мотивів, патологоанатомічний розтин може не проводитися.

Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається Міністерством охорони здоров’я України.

Стаття 73. Альтернативна медична експертиза

У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи та в інших передбачених законодавством випадках на вимогу громадянина проводиться альтернативна медична (медико-соціальна, військово-лікарська) експертиза або патологоанатомічний розтин.

Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями відповідного профілю і кваліфікації. Громадяни самостійно обирають експертну установу та експертів.

Порядок та умови проведення альтернативної медичної експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.

(змінено згідно із Законом № 4039а-ХІІ від 25.02.94 р.)

Р о з д і л Х
МЕДИЧНА І ФАРМАЦЕВТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Стаття 74. Заняття медичною і фармацевтичною діяльністю

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Як виняток за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб,які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорони здоров’я України. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати дозвіл (ліцензію) на заняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в галузі охорони здоров’я.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Стаття 75. Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників

Підготовка,перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників здійснюються відповідними середніми спеціальними і вищими навчальними та науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, а також через інтернатуру, клінічну ординатуру, аспірантуру і докторантуру згідно з законодавством про освіту.

Навчальні плани та програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників у встановленому порядку погоджуються з Міністерством охорони здоров’я України.

Стаття 76. Присяга лікаря України

Випускники медичних спеціальностей вищих медичних навчальних закладів приносять Присягу лікаря України.

Текст Присяги лікаря України затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 77. Професійні права та пільги медичних і фармацевтичних працівників.

Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:

а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;

б) належні умови професійної діяльності;

в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах;

г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

д) безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;

е) обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством;

є) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;

ж) встановлення у державних закладах охорони здоров’я середніх ставок і посадових окладів на рівні, не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості;

(чинність пункту зупинено з 1 січня 1993 р. згідно з Декретом № 23–92 від 31.12.92 р.)
(чинність пункту ж/ частини 1 статті 77 відновлено згідно із законом 183/94–ВР від 23.09.94 р.)

з) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

и) пільгові умови пенсійного забезпечення;

і) пільгове надання житла та забезпечення телефоном;

ї) безплатне користування квартирою з опаленням і освітленням тим, хто проживає в сільській місцевості, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва власного житла, придбання автомототранспорту;

й) першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

к) створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;

л) судовий захист професійної честі та гідності.

Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для медичних і фармацевтичних працівників. На них також можуть поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників підприємствами, установами і організаціями, яким вони подають медико-санітарну допомогу.

Стаття 78. Професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників

Медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані:

а) сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;

б) безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуацій;

в) поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя;

г) дотримувати вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю;

д) постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності;

е) подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я.

Медичні та фармацевтичні працівники несуть також інші обов’язки, передбачені законодавством.

Р о з д і л ХІ
МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Стаття 79. Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров’я

Україна - учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств в галузі охорони здоров’я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і до суду.

Р о з д і л ХІІ
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я

Стаття 80. Відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров’я

Особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

Президент України 
Л. КРАВЧУК
м. Київ,
19 листопада 1992 року
№ 2801–ХІІ

в начало страницы

Закон Украины
О ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ
 

Раздел I. ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ
Статья 1. Определение терминов
Статья 2. Законодательство Украины о психиатрической помощи
Статья 3. Презумпция психического здоровья
Статья 4. Принципы оказания психиатрической помощи
Статья 5. Государственные гарантии обеспечения психиатрической помощью и социальной защиты лиц, страдающих психическими расстройствами
Статья 6. Конфиденциальность сведений о состоянии психического здоровья лица и оказании психиатрической помощи
Статья 7. Диагностика психического расстройства и лечение лица, страдающего психическим расстройством
Статья 8. Обеспечение безопасности оказания психиатрической помощи и предотвращение опасных действий со стороны лиц, страдающих психическими расстройствами.
Статья 9. Ограничения, связанные с выполнением отдельных видов деятельности
Статья 10. Психиатрические учреждения, медицинские работники и прочие специалисты, которые оказывают психиатрическую помощь
Раздел II. ВИДЫ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ, ОСНОВАНИЯ И ПОРЯДОК ЕЕ ОКАЗАНИЯ
Статья 11. Психиатрический осмотр
Статья 12. Амбулаторная психиатрическая помощь
Статья 13. Госпитализация лица в психиатрическое учреждение
Статья 14. Основания для госпитализации лица в психиатрическое учреждение в принудительном порядке
Статья 15. Осмотр несовершеннолетнего в возрасте до 15 лет и лица, признанного недееспособным, госпитализированных в психиатрическое учреждение по просьбе или по согласию их законных представителей
Статья 16. Осмотр лиц, госпитализированных в психиатрическое учреждение в принудительном порядке
Статья 17. Продолжение госпитализации лица в принудительном порядке
Статья 18. Выписка лица из психиатрического учреждения
Статья 19. Принудительные меры медицинского характера
Статья 20. Экспертиза психического состояния лица
Статья 21. Судебно-психиатрическая экспертиза
Статья 22. Порядок судебного разбирательства заявлений об оказании психиатрической помощи в принудительном порядке
Статья 23. Помещение лица в психоневрологическое учреждение для социальной защиты или специального обучения
Статья 24. Перевод и выписка из психоневрологического учреждения для социальной защиты или специального обучения
Раздел III. ОБЕСПЕЧЕНИЕ ПРАВ ЛИЦ ПРИ ОКАЗАНИИ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ
Статья 25. Права лиц, которым оказывается психиатрическая помощь
Статья 26. Информация о состоянии психического здоровья лица и оказании психиатрической помощи
Статья 27. Профессиональные права, обязанности и льготы врача-психиатра, других работников, принимающих участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляющих уход за лицами, страдающими психическими расстройствами
Статья 28. Обязательное страхование работников, принимающих участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляющих уход за лицами, страдающими психическими расстройствами
Статья 29. Обязанности руководителя психиатрического учреждения или уполномоченного им органа
Раздел IV. КОНТРОЛЬ И НАДЗОР ЗА ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ ПО ОКАЗАНИЮ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ
Статья 30. Контроль за деятельностью по оказанию психиатрической помощи
Статья 31. Надзор за соблюдением и применением законов при оказании психиатрической помощи
Раздел V. ПОРЯДОК ОБЖАЛОВАНИЯ РЕШЕНИЙ, ДЕЙСТВИЙ И БЕЗДЕЯТЕЛЬНОСТИ, СВЯЗАННЫХ С ОКАЗАНИЕМ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ
Статья 32. Обжалование решений, действий и бездеятельности, связанных с оказанием психиатрической помощи
Статья 33. Ответственность за нарушение законодательства о психиатрической помощи
Раздел VI. ЗАКЛЮЧИТЕЛЬНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ
Настоящий Закон определяет правовые и организационные основы обеспечения граждан психиатрической помощью исходя из приоритета прав и свобод человека и гражданина, устанавливает обязанности органов исполнительной власти и органов местного самоуправления по организации оказания психиатрической помощи, правовой и социальной защиты лиц, страдающих психическими расстройствами, регламентирует права и обязанности специалистов, других работников, которые принимают участие в оказании психиатрической помощи.

Раздел I. ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ

Статья 1. Определение терминов

В настоящем Законе приведенные ниже термины употребляются в следующем значении:

психические расстройства — расстройства психической деятельности, признанные таковыми в соответствии с действующей в Украине Международной статистической классификацией болезней, травм и причин смерти;

тяжелое психическое расстройство — расстройство психической деятельности (помрачение сознания, нарушение восприятия, мышления, воли, эмоций, интеллекта или памяти), которое лишает лицо способности адекватно осознавать окружающую действительность, свое психическое состояние и поведение;

психиатрическая помощь — комплекс специальных мероприятий, направленных на обследование состояния психического здоровья лиц на основаниях и в порядке, предусмотренных настоящим Законом и другими законами, профилактику, диагностику психических расстройств, лечение, надзор, уход и медико-социальную реабилитацию лиц, страдающих психическими расстройствами;

специалист — медицинский работник (врач, медицинская сестра, фельдшер), психолог, социальный работник и иной работник, имеющий соответствующее образование и специальную квалификацию и принимающий участие в оказании психиатрической помощи;

комиссия врачей-психиатров — два или больше врача-психиатра, которые коллегиально принимают решение по вопросам, связанным с оказанием психиатрической помощи;

психиатрическое учреждение — психоневрологическое, наркологическое или другое специализированное учреждение, центр, отделение и т. п. всех форм собственности, деятельность которых связанная с оказанием психиатрической помощи;

законные представители — родители (усыновители), опекуны или другие лица, уполномоченные законом представлять интересы лиц, страдающих психическими расстройствами, в том числе осуществлять защиту их прав, свобод и законных интересов при оказании им психиатрической помощи;

осознанное согласие лица — это согласие, свободно высказанное лицом, способным понять информацию, которая предоставляется доступным способом, о характере его психического расстройства и прогнозе его возможного развития, цели, порядке и продолжительности оказания психиатрической помощи, методах диагностики, лечения и лечебных средствах, которые могут применяться в процессе оказания психиатрической помощи, их побочных эффектах и альтернативных методах лечения;

амбулаторная психиатрическая помощь — психиатрическая помощь, которая включает в себя обследование состояния психического здоровья лиц на основаниях и в порядке, предусмотренных настоящим Законом и другими законами, профилактику, диагностику психических разладов, лечение, надзор, уход, медико-социальную реабилитацию лиц, страдающих психическими расстройствами, в амбулаторных условиях;

стационарная психиатрическая помощь — психиатрическая помощь, которая включает в себя обследование состояния психического здоровья лиц на основаниях и в порядке, предусмотренных настоящим Законом и другими законами, диагностику психических расстройств, лечение, надзор, уход, медико-социальную реабилитацию лиц, страдающих психическими расстройствами, и оказывается в стационарных условиях свыше 24 часов подряд.

Статья 2. Законодательство Украины о психиатрической помощи

Законодательство Украины о психиатрической помощи основывается на Конституции Украины и состоит из Основ законодательства Украины о здравоохранении, настоящего Закона и других нормативно-правовых актов, принятых в соответствии с ними.

Действие настоящего Закона распространяется на граждан Украины, иностранцев и лиц без гражданства, которые находятся в Украине.

Если международным договором, согласие на обязательность которого предоставлено Верховной Радой Украины, установлены правила, отличные от тех, что предусмотрены законодательством Украины о психиатрической помощи, то применяются правила международного договора.

Статья 3. Презумпция психического здоровья

Каждое лицо считается не имеющим психического расстройства, пока наличие такого расстройства не будет установлено на основаниях и в порядке, предусмотренных настоящим Законом и другими законами Украины.

Статья 4. Принципы оказания психиатрической помощи

Психиатрическая помощь оказывается на основе принципов законности, гуманности, соблюдения прав человека и гражданина, добровольности, доступности и в соответствии с современным уровнем научных знаний, необходимости и достаточности лечебных мероприятий с минимальными социально-правовыми ограничениями.

Статья 5. Государственные гарантии обеспечения психиатрической помощью и социальной защиты лиц, страдающих психическими расстройствами

Государство гарантирует:

финансирование оказания психиатрической помощи в объеме, необходимом для обеспечения гарантированного уровня и надлежащего качества психиатрической помощи;

безвозмездное оказание медпомощи лицам, страдающим психическими расстройствами, в государственных и коммунальных учреждениях здравоохранения и безвозмездное или на льготных условиях обеспечение их лечебными средствами и изделиями медицинского назначения в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины;

денежную помощь в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины, малообеспеченному лицу, проживающему вместе с инвалидом I ли II группы вследствие психического расстройства, которое по заключению врачебной комиссии медицинского учреждения требует постоянного постороннего ухода, — по уходу за ним в размере одного необлагаемого налогом минимума доходов граждан;

предоставление в государственных и коммунальных психиатрических учреждениях безвозмездной диагностической, консультативной, лечебной, реабилитационной помощи в амбулаторных и стационарных условиях;

проведение всех видов экспертизы психического состояния лица;

защиту прав, свобод и законных интересов лиц, страдающих психическими расстройствами;

решение в установленном законом порядке вопросов опеки и попечительства в отношении лиц, страдающих психическими расстройствами;

социально-бытовое устройство инвалидов и лиц преклонного века, страдающих психическими расстройствами, а также уход за ними;

получение безвозмездно соответствующего образования лицами, страдающими психическими расстройствами, в государственных и коммунальных учебных заведениях;

установление обязательных квот рабочих мест на предприятиях, в учреждениях и организациях для трудоустройства инвалидов вследствие психического расстройства в установленном законом порядке.

С целью обеспечения граждан различными видами психиатрической помощи и социальной защиты лиц, страдающих психическими расстройствами органы исполнительной власти и органы местного самоуправления в соответствии с их полномочиями:

создают сеть психиатрических учреждений и организовывают оказание психиатрической помощи гарантированного уровня;

обеспечивают надлежащие условия для оказания психиатрической помощи и реализации прав, свобод и законных интересов лиц, страдающих психическими расстройствами;

организовывают по специальным программам безвозмездное общеобразовательное и профессионально-техническое обучение лиц, страдающих психическими расстройствами;

создают лечебно-производственные предприятия, цеха, участки и т. п. с облегченными условиями работы для осуществления трудовой реабилитации, овладения новыми профессиями и трудоустройства лиц, страдающих психическими расстройствами;

организовывают общежития и другие места проживания для лиц, страдающих психическими расстройствами и утративших социальные связи;

улучшают жилищные условия лиц, страдающих психическими расстройствами, в установленном законодательством порядке;

обеспечивают выполнение общегосударственных и других программ в сфере оказания психиатрической помощи и социальной защиты лиц, страдающих психическими расстройствами;

осуществляют в соответствии с законами другие мероприятия по социальной и правовой защите лиц, страдающих психическими расстройствами.

Статья 6. Конфиденциальность сведений о состоянии психического здоровья лица и оказании психиатрической помощи

Медицинские работники, другие специалисты, принимающие участие в оказании психиатрической помощи, и лица, которым в связи с обучением или выполнением профессиональных, служебных, общественных или других обязанностей стало известно о наличии у лица психического расстройства, о фактах обращения за психиатрической помощью и лечения в психиатрическом учреждении или пребывания в психоневрологических учреждениях для социальной защиты или специального обучения, а также другие сведения о состоянии психического здоровья лица, его частная жизнь, не могут разглашать эти сведения, кроме случаев, предусмотренных частями третьей, четвертой и пятой этой статьи.

Право на получение и использование конфиденциальных сведений о состоянии психического здоровья лица и оказании ему психиатрической помощи имеет само лицо или его законный представитель.

По осознанному согласию лица или его законного представителя сведения о состоянии психического здоровья этого лица и оказании ему психиатрической помощи могут передаваться другим лицам лишь в интересах лица, страдающего психическим расстройством, для проведения обследования и лечения или защиты его прав и законных интересов, для осуществления научных исследований, публикаций в научной литературе, использования в учебном процессе.

Допускается передача сведений о состоянии психического здоровья лица и оказании ему психиатрической помощи без согласия лица или без согласия его законного представителя для:

1) организации оказания лицу, страдающему тяжелым психическим расстройством, психиатрической помощи;

2) проведения дознания, предварительного следствия или судебного разбирательства по письменному запросу лица, которое проводит дознание, следователя, прокурора и суда.

В листе нетрудоспособности, который выдается лицу, страдающему психическим расстройством, диагноз психического расстройства записывается по согласию этого лица, а в случае его несогласия — лишь причина нетрудоспособности (заболевание, травма или другая причина).

Запрещается без согласия лица или без согласия его законного представителя и врача-психиатра, который оказывает психиатрическую помощь, публично демонстрировать лицо, страдающее психическим расстройством, фотографировать его или делать киносъемку, видеозапись, звукозапись и прослушивать собеседование лица с медицинскими работниками или другими специалистами при оказании ему психиатрической помощи.

Запрещается требовать сведения о состоянии психического здоровья лица и об оказании ему психиатрической помощи, за исключением случаев, предусмотренных настоящим Законом и другими законами.

Документы, содержащие сведения о состоянии психического здоровья лица и оказании ему психиатрической помощи, должны сохраняться с соблюдением условий, которые гарантируют конфиденциальность этих сведений. Изъятие оригиналов этих документов и их копирование может осуществляться лишь в случаях, установленных законом.

Статья 7. Диагностика психического расстройства и лечение лица, страдающего психическим расстройством

Диагноз психического расстройства устанавливается в соответствии с общепринятыми международными стандартами диагностики и Международной статистической классификации болезней, травм и причин смерти, принятых Министерством здравоохранения Украины для применения в Украине. Диагноз психического расстройства не может основываться на несогласии лица с существующими в обществе политическими, моральными, правовыми, религиозными, культурными ценностями или на любых других основаниях, непосредственно не связанных с состоянием его психического здоровья.

Методы диагностики и лечения и лечебные средства, разрешенные Министерством здравоохранения Украины, применяются лишь с диагностической и лечебной целью в соответствии с характером психических расстройств и не могут назначаться для наказания лица, страдающего психическим расстройством, или в интересах других лиц.

Запрещается определять состояние психического здоровья лица и устанавливать диагноз психических расстройств без психиатрического осмотра лица, кроме случаев проведения судебно-психиатрической экспертизы посмертно.

Методы диагностики и лечения и лечебные средства, представляющие повышенный риск для здоровья лица, которому оказывается психиатрическая помощь, применяются по назначению и под контролем комиссии врачей-психиатров: по осознанному согласию лица; в отношении несовершеннолетнего в возрасте до 15 лет — по согласию его родителей или другого законного представителя; в отношении лица, признанного в установленном законом порядка недееспособным, — по согласию его опекуна.

Перечень методов диагностики и лечения и лечебных средств, которые представляют повышенный риск для здоровья лица, устанавливается Министерством здравоохранения Украины.

Статья 8. Обеспечение безопасности оказания психиатрической помощи и предотвращение опасных действий со стороны лиц, страдающих психическими расстройствами.

Психиатрическая помощь оказывается в наименее ограничивающих условиях, которые обеспечивают безопасность лица и других лиц, при соблюдении прав и законных интересов лица, которому оказывается психиатрическая помощь.

Меры физического ограничения и (или) изоляции лица, страдающего психическим расстройством, при оказании ему психиатрической помощи применяются по назначению и под постоянным контролем врача-психиатра или другого медицинского работника, на которого руководителем психиатрического учреждения или уполномоченным им органом возложены обязанности по оказанию психиатрической помощи, и применяются лишь в тех случаях, формах и тогда, когда всеми другими законными мерами невозможно предотвратить действия лица, представляющие непосредственную опасность для него или других лиц. О формах и времени применения мер физического ограничения и (или) изоляции делается запись в медицинской документации. Меры физического ограничения и (или) изоляции применяются в соответствии с правилами, установленными Министерством здравоохранения Украины.

Органы внутренних дел обязаны оказывать помощь медицинским работникам, по их обращению, в случае оказания психиатрической помощи в принудительном порядке и обеспечивать безопасные условия для доступа к лицу или его психиатрического осмотра. Органы внутренних дел должны предотвращать действия со стороны лица, которому оказывается психиатрическая помощь в принудительном порядке, угрожающие жизни и здоровью окружающих и других лиц, и принимать меры по обеспечению сохранности оставленного без надзора имущества и жилья лица, которое госпитализируется в принудительном порядке, а в случае необходимости проводить поиск лица, которому психиатрическая помощь должна оказываться в принудительном порядке.

Статья 9. Ограничения, связанные с выполнением отдельных видов деятельности

Лицо может быть признано временно (на срок до пяти лет) или постоянно непригодным вследствие психического расстройства к выполнению отдельных видов деятельности (работ, профессий, службы), которые могут представлять непосредственную опасность для него или окружающих.

С целью установления пригодности лица к выполнению отдельных видов деятельности (работ, профессий, службы) с особыми требованиями к состоянию его психического здоровья оно подлежит обязательному предшествующему (перед началом деятельности) и периодическим (в процессе деятельности) психиатрическим осмотрам. Порядок проведения предшествующих и периодических психиатрических осмотров устанавливается Кабинетом Министров Украины.

Решение о признании лица вследствие психического расстройства временно или постоянно непригодным к выполнению отдельных видов деятельности (работ, профессий, службы), которые могут представлять непосредственную опасность для него или окружающих, принимается соответствующей врачебной комиссией с участием врача-психиатра на основании оценки состояния психического здоровья лица в соответствии с перечнем медицинских психиатрических противопоказаний и может быть обжаловано в суде.

Перечень медицинских психиатрических противопоказаний в отношении выполнения отдельных видов деятельности (работ, профессий, службы), которые могут представлять непосредственную опасность для лица или окружающих, утверждается Кабинетом Министров Украины и подлежит периодическому (не реже одного раза в пять лет) пересмотру.

Статья 10. Психиатрические учреждения, медицинские работники и прочие специалисты, которые оказывают психиатрическую помощь

Психиатрическая помощь оказывается психиатрическими учреждениями всех форм собственности, а также врачами-психиатрами при наличии лицензии, полученной в соответствии с законодательством. Медицинские работники, другие специалисты для допуска к работе с лицами, страдающими психическими расстройствами, должны пройти специальную подготовку и подтвердить свою квалификацию в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины.

Профессиональная подготовка, переподготовка и повышение квалификации медицинских работников, других специалистов, которые принимают участие в оказании психиатрической помощи, осуществляются в соответствии с законодательством.

Раздел II. ВИДЫ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ, ОСНОВАНИЯ И ПОРЯДОК ЕЕ ОКАЗАНИЯ

Статья 11. Психиатрический осмотр.

Психиатрический осмотр проводится с целью выяснения: наличия или отсутствия у лица психического расстройства, необходимости в оказании ему психиатрической помощи, а также для решения вопроса о виде такой помощи и порядке ее оказания.

Психиатрический осмотр проводится врачом-психиатром по просьбе или по осознанному согласию лица; в отношении несовершеннолетнего в возрасте до 15 лет — по просьбе или по согласию его родителей или другого законного представителя; в отношении лица, признанного в установленном законом порядке недееспособным, — по просьбе или по согласию его опекуна. В случае несогласия одного из родителей или отсутствия родителей или другого законного представителя психиатрический осмотр несовершеннолетнего осуществляется по решению (согласию) органов опеки и попечительства, которое может быть обжаловано в суде.

Психиатрический осмотр лица может быть проведен без его осознанного согласия или без согласия его законного представителя в случаях, если полученные сведения дают достаточные основания для обоснованного предположения о наличии у лица тяжелого психического расстройства, вследствие чего оно:

совершает или выявляет реальные намерения совершить действия, представляющие непосредственную опасность для него или окружающих, или

неспособно самостоятельно удовлетворить свои основные жизненные потребности на уровне, обеспечивающем его жизнедеятельность, или

нанесет значительный ущерб своему здоровью в связи с ухудшением психического состояния в случае неоказания ему психиатрической помощи.

Решение о проведении психиатрического осмотра лица без его осознанного согласия или без согласия его законного представителя принимается врачом-психиатром по заявлению, содержащему сведения, которые дают достаточные основания для такого осмотра. С заявлением могут обратиться родственники лица, которое подлежит психиатрическому осмотру, врач, который имеет любую медицинскую специальность, другие лица.

Заявление о психиатрическом осмотре лица без его осознанного согласия или без согласия его законного представителя должно быть представлено в письменной форме и содержать сведения, обосновывающие необходимость психиатрического осмотра и указывают на отказ лица или его законного представителя от обращения к врачу-психиатру. Врач-психиатр имеет право делать запрос о предоставлении ему дополнительных медицинских и других сведений, необходимых для принятия соответствующего решения.

В неотложных случаях, если по полученными сведениям, которые дают достаточные основания для обоснованного предположения о наличии у лица тяжелого психического расстройства, вследствие чего оно: совершает или выявляет реальные намерения совершить действия, представляющие собой непосредственную опасность для него или окружающих, или неспособно самостоятельно удовлетворять свои основные жизненные потребности на уровне, обеспечивающем его жизнедеятельность, заявление о психиатрическом осмотре лица может быть устным. В этих случаях решения о проведении психиатрического осмотра лица без его осознанного согласия или без согласия его законного представителя принимается врачом-психиатром самостоятельно и психиатрический осмотр осуществляется им немедленно.

В случаях, когда отсутствуют данные, свидетельствующие о наличии обстоятельств, предусмотренных абзацами вторым и третьим части третьей этой статьи, заявление должно быть представлено в письменной форме и содержать сведения, обосновывающие необходимость проведения такого осмотра. В случае установления обоснованности заявления о психиатрическом осмотре лица без его осознанного согласия или без согласия его законного представителя врач-психиатр направляет в суд по месту проживания этого лица заявление о проведении психиатрического осмотра лица в принудительном порядке. К заявлению прилагается заключение врача-психиатра, содержащее обоснование необходимости проведения такого осмотра, и прочие материалы. Психиатрический осмотр лица проводится врачом-психиатром в принудительном порядке по решению суда.

Врач-психиатр перед проведением психиатрического осмотр обязан представиться лицу, которое подлежит осмотру, или его законному представителю как врач-психиатр, назвать свою фамилию, место работы и изложить цель осмотра.

Данные психиатрического осмотра с заключением о состоянии психического здоровья лица, а также причины обращения к врачу-психиатру и медицинские рекомендации фиксируются в медицинской документации.

Умышленное предоставление заявления о психиатрическом осмотре лица, которое содержит заведомо ложные или неточные сведения о состоянии психического здоровья этого лица, влечет за собой ответственность, предусмотренную законом.

Статья 12. Амбулаторная психиатрическая помощь

Амбулаторная психиатрическая помощь оказывается врачом-психиатром по просьбе или по осознанному согласию лица; в отношении несовершеннолетнего в возрасте до 15 лет — по просьбе или по согласию его родителей или другого законного представителя; лица, признанного в установленном законом порядке недееспособным, — по просьбе или с согласия его опекуна. В случае несогласия одного из родителей или отсутствия родителей или другого законного представителя амбулаторная психиатрическая помощь несовершеннолетнему осуществляется по решению (согласию) органов опеки и попечительства, которое может быть обжаловано в суде.

Амбулаторная психиатрическая помощь может оказываться без осознанного согласия лица или без согласия его законного представителя в случае установления у него тяжелого психического расстройства, вследствие чего оно нанесет значительный ущерб своему здоровью в связи с ухудшением психического состояния в случае неоказания ему психиатрической помощи. Амбулаторная психиатрическая помощь лицу без его осознанного согласия или без согласия его законного представителя оказывается врачом-психиатром в принудительном порядке по решению суда.

Вопрос об оказании лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке решается судом по месту жительства лица. Заявление об оказании лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке направляется в суд врачом-психиатром. К заявлению, в котором должны быть изложены основания для оказания лицу амбулаторной психиатрической помощи без его осознанного согласия и без согласия его законного представителя, предусмотренные частью второй этой статьи, прилагается заключение врача-психиатра, содержащее обоснование необходимости оказания лицу такой помощи.

Лицо, которому оказывается амбулаторная психиатрическая помощь в принудительном порядке, должно осматриваться врачом-психиатром не реже одного раза в месяц, а комиссией врачей-психиатров — не реже одного раза в 6 месяцев для решения вопроса о продолжении или прекращении оказания ему такой помощи.

В случае необходимости продолжение оказания лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке свыше 6 месяцев врач-психиатр должен направить в суд по месту жительства лица заявление о продолжении оказания лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке. К заявлению, в котором должны быть изложены основания оказания лицу амбулаторной психиатрической помощи без его осознанного согласия и без согласия его законного представителя, предусмотренные частью второй этой статьи, прилагается заключение комиссии врачей-психиатров, которое содержит обоснование необходимости продолжения оказания лицу такой помощи. В дальнейшем продолжение оказания лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке проводится каждый раза на срок, который не может превышать 6 месяцев.

В случае ухудшения состояния психического здоровья лица, которому оказывается амбулаторная психиатрическая помощь в принудительном порядке, и уклонения от выполнения этим лицом или его законным представителем решения суда об оказании лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке психиатрическая помощь может оказываться на основаниях и в порядке, предусмотренных статьями 14, 16 и 17 настоящего Закона.

Оказание лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке прекращается по решению комиссии врачей-психиатров в случае выздоровления лица или такого изменения состояния его психического здоровья, которое не требует оказания амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке, или по решению суда об отказе в продолжении оказания лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке.

Ходатайство о прекращении оказания лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке может направляться в суд лицом, которому оказывается эта помощь, или его законным представителем через 3 месяца со времени принятия судом решения об оказании или продолжении оказания лицу такой помощи.

Статья 13. Госпитализация лица в психиатрическое учреждение

Лицо госпитализируется в психиатрическое учреждение добровольно — по его просьбе или по его осознанному согласию. Несовершеннолетний в возрасте до 15 лет госпитализируется в психиатрическое учреждение по просьбе или по согласию его родителей или другого законного представителя. Лицо, признанное в установленном законом порядке недееспособным, госпитализируется в психиатрическое учреждение по просьбе или по согласию его опекуна. В случае несогласия одного из родителей или отсутствия родителей или законного представителя госпитализация несовершеннолетнего в психиатрическое учреждение проводится по решению (согласию) органа опеки и попечительства, которое может быть обжаловано в суде. Согласие на госпитализацию фиксируется в медицинской документации за подписью лица или его законного представителя и врача-психиатра.

Госпитализация лица в случаях, предусмотренных частью первой этой статьи, осуществляется по решению врача-психиатра.

Лицо может быть госпитализировано в психиатрическое учреждение в принудительном порядке на основаниях, предусмотренных статьей 14 настоящего Закона, а также в случаях проведения экспертизы состояния психического здоровья лица или применения к лицу, страдающему психическим расстройством и совершившему общественно опасное деяние, принудительных мер медицинского характера на основаниях и в порядке, предусмотренных законами Украины.

Статья 14. Основания для госпитализации лица в психиатрическое учреждение в принудительном порядке

Лицо, страдающее психическим расстройством, может быть госпитализировано в психиатрическое учреждение без его осознанного согласия или без согласия его законного представителя, если его обследование или лечение возможны только в стационарных условиях, и при установлении у лица тяжелого психического расстройства, вследствие чего оно:

совершает или выявляет реальные намерения совершить действия, представляющие непосредственную опасность для него или окружающих, или

неспособно самостоятельно удовлетворить свои основные жизненные потребности на уровне, обеспечивающем его жизнедеятельность.

Статья 15. Осмотр несовершеннолетнего в возрасте до 15 лет и лица, признанного недееспособным, госпитализированных в психиатрическое учреждение по просьбе или по согласию их законных представителей

Несовершеннолетний в возрасте до 15 лет и лицо, признанное в установленном законом порядка недееспособным, госпитализированные в психиатрическое учреждение по просьбе или по согласию их законных представителей, подлежат обязательному на протяжении 48 часов со времени госпитализации осмотру комиссией врачей-психиатров психиатрического учреждения для принятия решения о необходимости дальнейшего пребывания этих лиц в психиатрическом учреждении и оказании им стационарной психиатрической помощи.

При дальнейшем пребывании в психиатрическом учреждении указанные в этой статье лица подлежат осмотру комиссией врачей-психиатров не реже одного раза в месяц для решения вопроса о необходимости продолжения или прекращения оказания им стационарной психиатрической помощи.

В случае выявления комиссией врачей-психиатров злоупотреблений, допущенных законными представителями несовершеннолетнего в возрасте до 15 лет или лица, признанного в установленном законом порядке недееспособным, руководитель психиатрического учреждения или уполномоченный им орган сообщает об этом в органы опеки и попечительства по месту жительства лица, которое было госпитализировано.

Статья 16. Осмотр лиц, госпитализированных в психиатрическое учреждение в принудительном порядке

Лицо, которое было госпитализировано в психиатрическое учреждение по решению врача-психиатра на основаниях, предусмотренных статьей 14 настоящего Закона, подлежит обязательному на протяжении 24 часов со времени госпитализации осмотру комиссией врачей-психиатров психиатрического учреждения для принятия решения о целесообразности госпитализации. В случае, если госпитализация признается нецелесообразной и лицо не высказывает желания остаться в психиатрическом учреждении, это лицо подлежит немедленной выписке.

В случаях, если госпитализация лица в психиатрическое учреждение в принудительном порядке признается целесообразной, представитель психиатрического учреждения, в котором находится лицо, на протяжении 24 часов направляет в суд по месту нахождения психиатрического учреждения заявление о госпитализации лица в психиатрическое учреждение в принудительном порядке на основаниях, предусмотренных статьей 14 настоящего Закона.

К заявлению, в котором должны быть изложены основания госпитализации лица в психиатрическое учреждение в принудительном порядке, предусмотренные статьей 14 настоящего Закона, прилагается заключение комиссии врачей-психиатров, содержащее обоснование необходимости такой госпитализации.

До вынесения судом решения лечение может проводиться по решению врача-психиатра (комиссии врачей-психиатров).

Руководитель психиатрического учреждения обязан немедленно сообщить о госпитализации лица в психиатрическое учреждение в принудительном порядке членам его семьи, другим родственникам или его законному представителю. В случае отсутствия сведений о наличии членов семьи, других родственников или законного представителя у лица, которое госпитализировано, а также об их месте жительства сообщается органам внутренних дел по месту проживания этого лица.

Статья 17. Продолжение госпитализации лица в принудительном порядке

Пребывание лица в психиатрическом учреждении в принудительном порядке может осуществляться лишь на протяжении времени наличия оснований, на которых была проведена госпитализация.

Лицо, которое было госпитализировано в психиатрическое учреждение в принудительном порядке, должно осматриваться комиссией врачей-психиатров не реже одного раза в месяц с целью установления наличия оснований для продолжения или прекращения такой госпитализации.

В случае необходимости продолжения госпитализации в принудительном порядке свыше 6 месяцев представитель психиатрического учреждения должен направить в суд по месту нахождения психиатрического учреждения заявление о продолжении такой госпитализации. К заявлению, в котором должны быть изложены основания госпитализации лица в психиатрическое учреждение в принудительном порядке, предусмотренные статьей 14 настоящего Закона, прилагается заключение комиссии врачей-психиатров, содержащее обоснование необходимости продолжения такой госпитализации. В дальнейшем продолжение госпитализации лица в психиатрическом учреждении проводится каждый раз на срок, не превышающий 6 месяцев.

Ходатайство о прекращении госпитализации в принудительном порядке может направляться в суд лицом, которое было госпитализировано в принудительном порядке, или его законным представителем через каждые 3 месяца со времени принятия судом решения о продолжении такой госпитализации.

Статья 18. Выписка лица из психиатрического учреждения

Выписка из психиатрического учреждения осуществляется в случае завершения обследования или экспертизы психического состояния лица или выздоровления лица или такого изменения состояния его психического здоровья, которое не требует дальнейшего лечения в стационарных условиях. Выписка лица, добровольно госпитализированного в психиатрическое учреждение, осуществляется по письменному заявлению этого лица или его законного представителя или по решению врача-психиатра.

Лицу, которое было госпитализировано в психиатрическое учреждение добровольно, или его законному представителю может быть отказано в выписке этого лица из психиатрического учреждения, если комиссией врачей-психиатров будут установлены основания для госпитализации в принудительном порядке, предусмотренные статьей 14 настоящего Закона. В этом случае вопрос о госпитализации лица в принудительном порядке, продолжении госпитализации и выписке решается в соответствии со статьями 16 и 17, частями второй и третьей статьи 22 настоящего Закона и частью третьей этой статьи.

Выписка лица, которое было госпитализировано в психиатрическое учреждение в принудительном порядке, осуществляется по решению комиссии врачей-психиатров или по решению суда об отказе в продолжении такой госпитализации.

Выписка лица, совершившего общественно опасное деяние и в отношении которого судом были применены принудительные меры медицинского характера, осуществляется по решению суда.

Статья 19. Принудительные меры медицинского характера

Принудительные меры медицинского характера применяются по решению суда в случаях и в порядке, установленных Уголовным , Уголовно-процессуальным кодексами Украины, настоящим Законом и другими законами.

По решению суда применяются следующие принудительные меры медицинского характера:

1) оказание амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке;

2) госпитализация в психиатрическое учреждение с обычным наблюдением;

3) госпитализация в психиатрическое учреждение с усиленным наблюдением;

4) госпитализация в психиатрическое учреждение со строгим наблюдением.

Продолжение, изменение или прекращение применения принудительных мер медицинского характера осуществляются судом по заявлению представителя психиатрического учреждения (врача-психиатра), оказывающего лицу такую психиатрическую помощь, на основании заключения комиссии врачей-психиатров.

Лица, к которым применены принудительные меры медицинского характера, подлежат осмотру комиссией врачей-психиатров не реже одного раза в 6 месяцев для решения вопроса о наличии оснований для обращения в суд с заявлением о прекращении или об изменении применения таких мер. В случае отсутствия оснований для прекращения или изменения применения принудительных мер медицинского характера представитель психиатрического учреждения (врач-психиатр), оказывающий лицу такую психиатрическую помощь, направляет в суд заявление, к которому прилагается заключение комиссии врачей-психиатров, содержащее обоснование необходимости продолжения применение принудительных мер медицинского характера. В случае необходимости продолжения применения принудительных мер медицинского характера более 6 месяцев представитель психиатрического учреждения (врач-психиатр), оказывающий лицу такую психиатрическую помощь, должен направить в суд по месту нахождения психиатрического учреждения заявление о продолжении применения принудительных мер медицинского характера. К заявлению прилагается заключение комиссии врачей-психиатров, содержащее заключение о необходимости продолжения оказания лицу такой психиатрической помощи. В дальнейшем продолжение применения принудительных мер медицинского характера проводится каждый раз на срок, не превышающий 6 месяцев.

Вопрос об изменении или прекращении применения принудительных мер медицинского характера решается судом в случае такого изменения состояния психического здоровья лица, при котором отпадает необходимость применения ранее назначенных мер или возникает необходимость в назначении других принудительных мер медицинского характера.

Статья 20. Экспертиза психического состояния лица

Экспертиза психического состояния лица (медико-социальная экспертиза утраты трудоспособности, военно-врачебная и прочие) проводится на основаниях и в порядке, предусмотренных законами и принятыми в соответствии с ними другими нормативно-правовыми актами.

Статья 21. Судебно-психиатрическая экспертиза

Судебно-психиатрическая экспертиза по административным, уголовным и гражданским делам назначается и проводится на основаниях и в порядке, предусмотренных законом.

Статья 22. Порядок судебного разбирательства заявлений об оказании психиатрической помощи в принудительном порядке

Заявление врача-психиатра о проведении психиатрического осмотра лица в принудительном порядке рассматривается судом по месту жительства этого лица в трехдневный срок со дня его поступления

Заявление представителя психиатрического учреждения о госпитализации лица в психиатрическое учреждение в принудительном порядке рассматривается судом по месту нахождения психиатрического учреждения на протяжении 24 часов со дня его поступления.

Заявления врача-психиатра об оказании лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке, о продолжении оказания лицу амбулаторной психиатрической помощи в принудительном порядке рассматриваются судом по месту жительства лица в десятидневный срок со дня их поступления. Заявления представителей психиатрических учреждений о продолжении госпитализации в принудительном порядке рассматриваются судом по месту нахождения психиатрического учреждения в десятидневный срок со дня их поступления.

Судебные дела об оказании психиатрической помощи в принудительном порядке рассматриваются в присутствии лица, в отношении которого решается вопрос об оказании ему такой помощи. Участие при рассмотрении этих дел прокурора, врача-психиатра или представителя психиатрического учреждения, которое подало заявление, и законного представителя лиц, в отношении которых рассматриваются вопросы, связанные с оказанием им психиатрической помощи, является обязательным.

Статья 23. Помещение лица в психоневрологическое учреждение для социальной защиты или специального обучения

Основанием для помещения лица, страдающего психическим расстройством, в психоневрологическое учреждение для социальной защиты является личное заявление лица и заключение врачебной комиссии с участием врача-психиатра; для несовершеннолетнего в возрасте до 18 лет или лица, признанного в установленном законом порядка недееспособным, — заявление родителей или другого законного представителя и решение органа опеки и попечительства, принятое на основании заключения врачебной комиссии с участием врача-психиатра. Заключение должно содержать сведения о наличии у лица психического расстройства и необходимости содержания его в психоневрологическом учреждении для социальной защиты.

Органы опеки и попечительства должны принимать меры для охраны имущественных интересов лица, которое находится в психоневрологическом учреждении для социальной защиты.

Основанием для помещения в психоневрологическое учреждение для специального обучения несовершеннолетнего в возрасте до 18 лет, страдающего психическим расстройством, является заявление его родителей или другого законного представителя и заключение комиссии с участием врача-психиатра, психолога и педагога. Заключение должно содержать сведения о наличии у несовершеннолетнего психического расстройства и необходимости его обучения в условиях психоневрологического учреждения для специального обучения.

Руководитель психоневрологического учреждения для социальной защиты или специального обучения или уполномоченный им орган обязан не реже одного раза в год организовывать проведение осмотра лиц, находящихся в них, врачебной комиссией с участием врача-психиатра, комиссией с участием врача-психиатра, психолога и педагога с целью решения вопроса о дальнейшем их содержании в этих учреждениях или о возможности пересмотра решения о недееспособности тех, кто таковыми признан.

Статья 24. Перевод и выписка из психоневрологического учреждения для социальной защиты или специального обучения

Перевод лица из психоневрологического учреждения для социальной защиты или специального обучения в дом-интернат (пансионат) для граждан преклонного возраста и инвалидов или в учебное заведение другого типа осуществляется на основании заключения врачебной комиссии с участием врача-психиатра, комиссии с участием врача-психиатра, психолога и педагога об отсутствии медицинских показаний для проживания лица в психоневрологическом учреждении для социальной защиты или специального обучения.

Основанием для выписки лица из психоневрологического учреждения для социальной защиты или специального обучения являются:

личное заявление лица при наличии заключения комиссии врачей-психиатров о возможности лица удовлетворить свои основные жизненные потребности;

письменное заявление законного представителя несовершеннолетнего в возрасте до 18 лет или лица, признанного в установленном законом порядке недееспособным, с обязательством осуществления необходимого ухода;

решение суда о незаконном помещении лица в психоневрологическое учреждение для социальной защиты или специального обучения.

Раздел III. ОБЕСПЕЧЕНИЕ ПРАВ ЛИЦ ПРИ ОКАЗАНИИ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ

Статья 25. Права лиц, которым оказывается психиатрическая помощь

Лица, которым оказывается психиатрическая помощь, имеют права и свободы граждан, предусмотренные Конституцией Украины и законами Украины. Ограничение их прав и свобод допускается лишь в случаях, предусмотренных Конституцией Украины, в соответствии с законами Украины.

Лица, которым оказывается психиатрическая помощь, могут проявлять заботу о защите своих прав и свобод лично или через своих представителей в порядке, установленном Гражданским кодексом Украины, Гражданским процессуальным кодексом Украины и другими законами Украины.

Лица, которым оказывается психиатрическая помощь, имеют право на:

уважительное и гуманное отношение к ним, исключающее унижение чести и достоинства человека;

получение информации о своих правах, связанных с оказанием психиатрической помощи;

получение психиатрической и социальной помощи в условиях, отвечающих требованиям санитарного законодательства;

отказ от оказания психиатрической помощи, за исключением случаев ее предоставления в принудительном порядке, предусмотренном законом;

все виды медико-санитарной помощи (в том числе санаторно-курортное лечение) по медицинским показаниям;

получение психиатрической помощи в наименее ограничивающих, в соответствии с их психическим состоянием, условиях, если возможно, по месту жительства этих лиц, членов их семьи, других родственников или законных представителей;

содержание в психиатрическом учреждении только на протяжении срока, необходимого для обследования и лечения;

предварительное согласие или отказ в любое время от применения новых методов диагностики и лечения и лечебных средств или от участия в учебном процессе;

безопасность оказания психиатрической помощи;

безвозмездное оказания медицинской помощи в государственных и коммунальных учреждениях здравоохранения, а также безвозмездное или на льготных условиях обеспечение лечебными средствами и изделиями медицинского назначения в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины;

безвозмездную юридическую помощь по вопросам, связанным с оказанием им психиатрической помощи;

альтернативный, по собственному желанию, психиатрический осмотр и привлечение к участию в работе комиссии врачей-психиатров по вопросам оказания психиатрической помощи любого специалиста, который принимает участие в оказании психиатрической помощи, по согласованию с ним;

сохранение права на жилое помещение по месту их постоянного проживания на протяжении времени оказания им стационарной психиатрической помощи;

непосредственное участие в судебных заседаниях при решении вопросов, связанных с оказанием им психиатрической помощи и ограничением в связи с этим их прав;

возмещение причиненного им вреда или вреда их имуществу вследствие незаконного помещения в психиатрическое учреждение или в психоневрологическое учреждение для социальной защиты или специального обучения или вследствие необеспечения безопасных условий оказания психиатрической помощи или разглашения конфиденциальных сведений о состоянии психического здоровья и оказании психиатрической помощи;

получение вознаграждения за фактически выполненную работу наравне с другими гражданами.

Лица во время пребывания в психиатрическом учреждении имеют право на:

общение с другими лицами, в том числе с адвокатом или другим законным представителем, без присутствия посторонних лиц в соответствии с правилами внутреннего распорядка психиатрического учреждения;

сообщение любому лицу по своему выбору об оказании им психиатрической помощи;

обеспечение тайны переписки при отправке и получении любой корреспонденции;

доступ к средствам массовой информации;

досуг, занятие творческой деятельностью;

отправление религиозных обрядов, соблюдение религиозных канонов;

обращение непосредственно к руководителю или к заведующему отделением психиатрического учреждения по вопросам оказания психиатрической помощи, выписки из психиатрического учреждения и соблюдения прав, предусмотренных настоящим Законом;

помощь по общеобязательному государственному социальному страхованию или пенсию в соответствии с законодательством.

Лица во время пребывания в психиатрическом учреждении имеют также права, которые по решению врача-психиатра (комиссии врачей-психиатров) в интересах защиты их здоровья или безопасности, а также в интересах здоровья или безопасности других лиц могут быть ограничены:

принимать посетителей наедине;

приобретать и использовать предметы повседневного употребления;

находиться в одиночестве.

Решение об ограничении прав лиц, которым предоставляется психиатрическая помощь, фиксируется в медицинской документации с указанием срока его действия и может быть обжаловано в суде.

Запрещается привлечение лиц, которым оказывается психиатрическая помощь, к принудительной работе.

Статья 26. Информация о состоянии психического здоровья лица и оказании психиатрической помощи

Врач-психиатр обязан объяснить лицу, которому оказывается психиатрическая помощь, с учетом его психического состояния, в доступной форме информацию о состоянии его психического здоровья, прогнозе возможного развития заболевания, о применении методов диагностики и лечения, альтернативных методы лечения, возможном риске и побочных эффектах, условиях, порядке и продолжительности оказания психиатрической помощи, его правах и предусмотренных настоящим Законом возможных ограничениях этих прав при оказании психиатрической помощи. Право на получение указанной информации о несовершеннолетнем в возрасте до 15 лет и лице, признанном в установленном законом порядке недееспособным, имеют их законные представители.

Лицо при оказании ему психиатрической помощи или его законный представитель имеет право на ознакомление с историей болезни и другими документами, а также на получение в письменном виде любых решений об оказании ему психиатрической помощи.

В случаях, когда полная информация о состоянии психического здоровья лица может нанести ущерб его здоровью или привести к непосредственной опасности для других лиц, врач-психиатр или комиссия врачей-психиатров могут такую информацию ограничить. В этом случае врач-психиатр или комиссия врачей-психиатров информирует законного представителя лица, учитывая личные интересы лица, которому предоставляется психиатрическая помощь. О предоставленной информации или ее ограничении делается запись в медицинской документации.

Статья 27. Профессиональные права, обязанности и льготы врача-психиатра, других работников, принимающих участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляющих уход за лицами, страдающими психическими расстройствами

Профессиональные права, обязанности врача-психиатра, других работников, которые принимают участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляют уход за лицами, страдающими психическими расстройствами, при оказании психиатрической помощи устанавливаются Основами законодательства Украины о здравоохранении, настоящим Законом и другими законами. Врач-психиатр, другие работники, принимающие участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляющие уход за лицами, страдающими психическими расстройствами, имеют право на льготы, установленные законодательством Украины для лиц, занятых на трудных роботах и с вредными и опасными условиями работы.

Исключительной компетенцией врача-психиатра или комиссии врачей-психиатров является установление диагноза психического заболевания, принятие решения о необходимости оказания психиатрической помощи в принудительном порядке или предоставление заключения для рассмотрения вопроса, связанного с оказанием психиатрической помощи в принудительном порядке.

При оказании психиатрической помощи врач-психиатр, комиссия врачей-психиатров независимы в своих решениях и руководствуются лишь медицинскими показаниями, своими профессиональными знаниями, медицинской этикой и законом.

Врач-психиатр, комиссия врачей-психиатров несут ответственность за принятые ними решения в соответствии с законом.

Решение, принятое врачом-психиатром или комиссией врачей-психиатров при оказании психиатрической помощи, излагается в письменной форме и подписывается врачом-психиатром или комиссией врачей-психиатров.

Врач-психиатр, комиссия врачей-психиатров имеют право отказать в оказании психиатрической помощи в случае отсутствия оснований для ее оказании. Отказ в оказании психиатрической помощи с указанием его причин фиксируется в медицинской документации за подписью лица или его законного представителя и врача-психиатра или комиссии врачей-психиатров.

Врач-психиатр, другие работники, которые принимают участие в оказании психиатрической помощи, имеют право на конфиденциальность сведений о своем местожительстве, составе семьи, номере домашнего телефона и т. п.

Статья 28. Обязательное страхование работников, принимающих участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляющих уход за лицами, страдающими психическими расстройствами

Работники, принимающие участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляющие уход за лицами, страдающими психическими расстройствами, в случае причинения вреда их здоровью или смерти, связанных с выполнением ими служебных обязанностей, подлежат государственному обязательному страхованию. Перечень этих работников и порядок их страхования устанавливаются Кабинетом Министров Украины.

Статья 29. Обязанности руководителя психиатрического учреждения или уполномоченного им органа

Руководитель психиатрического учреждения или уполномоченный им орган обязан:

создавать необходимые условия для оказания психиатрической помощи и правовой защиты лиц, которым оказывается психиатрическая помощь;

обеспечивать лиц, которым оказывается психиатрическая помощь, психиатрической помощью гарантированного уровня и другой необходимой медицинской помощью;

знакомить лиц, которым оказывается психиатрическая помощь, или их законных представителей с законодательством о психиатрической помощи, правилах внутреннего распорядка психиатрического учреждения, а также адресами и телефонами соответствующих органов государственной власти, органов местного самоуправления и их должностных лиц, общественных организаций, к которым может обратиться лицо в случае нарушения его прав;

осуществлять защиту прав и законных интересов лиц, признанных в установленном законом порядке недееспособными, не имеющих законного представителя;

создавать условия для досуга лиц, которым оказывается психиатрическая помощь;

своевременно информировать членов семьи, других родственников или законных представителей или других лиц (по выбору лиц, которым оказывается психиатрическая помощь) о состоянии их здоровья и пребывании в психиатрическом учреждении;

создавать безопасные условия оказания психиатрической помощи;

обеспечивать выполнение требований санитарного законодательства;

обеспечивать надлежащие условия работы специалистов и других работников, принимающих участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляющих уход за лицами, которым оказывается психиатрическая помощь;

исполнять другие обязанности, связанные с оказанием психиатрической помощи, предусмотренные законом.

Раздел IV. КОНТРОЛЬ И НАДЗОР ЗА ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ ПО ОКАЗАНИЮ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ

Статья 30. Контроль за деятельностью по оказанию психиатрической помощи

Государственный контроль за деятельностью психиатрических учреждений всех форм собственности и специалистов, других работников, которые принимают участие в оказании психиатрической помощи, осуществляют в рамках своих полномочий Министерство здравоохранения Украины, другие соответствующие центральные органы исполнительной власти.

Местные органы исполнительной власти и органы местного самоуправления в рамках своих полномочий осуществляют контроль за деятельностью психиатрических учреждений всех форм собственности и специалистов, других работников, принимающих участие в оказании психиатрической помощи, а также контроль за выполнением своих обязанностей законными представителями.

Общественный контроль за деятельностью психиатрических учреждений всех форм собственности независимо от их подчинения и за специалистами, другими работниками, принимающими участие в оказании психиатрической помощи, осуществляется объединениями граждан в рамках их компетенции в соответствии с законодательством Украины об объединениях граждан.

Представители объединений граждан могут посещать психиатрическое учреждение в соответствии с требованиями, установленными правилами внутреннего распорядка этого учреждения.

Статья 31. Надзор за соблюдением и применением законов при оказании психиатрической помощи

Надзор за соблюдением и применением законов при оказании психиатрической помощи осуществляется Генеральным прокурором Украины и подчиненными ему прокурорами в соответствии с законом.

Раздел V. ПОРЯДОК ОБЖАЛОВАНИЯ РЕШЕНИЙ, ДЕЙСТВИЙ И БЕЗДЕЯТЕЛЬНОСТИ, СВЯЗАННЫХ С ОКАЗАНИЕМ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ

Статья 32. Обжалование решений, действий и бездеятельности, связанных с оказанием психиатрической помощи

Решение, действия или бездеятельность лиц, которые нарушают права, свободы и законные интересы граждан при оказании им психиатрической помощи, могут быть обжалованы, по выбору этих граждан, руководителю психиатрического учреждения или руководителю психоневрологического учреждения для социальной защиты или специального обучения, или уполномоченного ими органа, или в вышестоящие органы (вышестоящим должностным лицам), или непосредственно в суд.

Лица, страдающие психическими расстройствами, и их законные представители освобождаются от судебных издержек, связанных с рассмотрением вопросов о защите прав и законных интересов лица при оказании психиатрической помощи в порядке, установленном законодательством.

Статья 33. Ответственность за нарушение законодательства о психиатрической помощи

Лица, виновные в нарушении законодательства о психиатрической помощи, несут ответственность в соответствии с законами Украины.

Раздел VI. ЗАКЛЮЧИТЕЛЬНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ

1. Настоящий Закон вступает в силу со дня его опубликования, кроме абзаца четвертого статьи 5, абзаца двенадцатого части третьей статьи 25 и статьи 28, которые вступают в силу с 1 января 2001 года.

2. До приведения законодательства Украины в соответствие с настоящим Законом нормативно-правовые акты применяются в части, не противоречащей настоящему Закону.

3. Кабинету Министров Украины в шестимесячный срок:

представить на рассмотрение Верховной Рады Украины предложения о приведении законов Украины в соответствие с настоящим Законом;

привести свои нормативно-правовые акты в соответствие с настоящим Законом;

обеспечить пересмотр и отмену министерствами и другими центральными органами исполнительной власти их нормативно-правовых актов, которые противоречат настоящему Закону;

обеспечить принятие нормативно-правовых актов, предусмотренных настоящим Законом.

4. Внести изменения в следующие законы Украины:

1) статью 6 Закона Украины «О страховании» дополнить пунктом 29 следующего содержания:

«29) государственное обязательное страхование работников, принимающих участие в оказании психиатрической помощи, в том числе осуществляющих уход за лицами, страдающими психическими расстройствами»;

2) статью 4 Декрета Кабинета Министров Украины от 21 января 1993 года № 7–93 «О государственной пошлине» дополнить пунктом 41 следующего содержания:

«41) граждане — по искам, с которыми они обращаются в суд по делам, связанных с защитой прав и законных интересов при оказании психиатрической помощи»;

3) часть первую статьи 43 Основ законодательства Украины о здравоохранении изложить в следующей редакции:

«Согласие осведомленного в соответствии со статьей 39 настоящих Основ пациента необходимо для применения методов диагностики, профилактики и лечения. В отношении пациента, который не достиг возраста 15 лет, а также пациента, признанного в установленном законом порядке недееспособным, медицинское вмешательство осуществляется по согласию их законных представителей».

Президент Украины
Л. КУЧМА
г. Киев,
22 февраля 2000 года.